Це історія про неймовірну волю до життя справжнього воїна та цілющу силу кохання. Герой АТО Вадим Мазніченко довів, що навіть після важкого поранення, коми й ампутації, можливо все — повернутися до активного життя і здобувати спортивні перемоги.

Вадим познайомився із майбутньою дружиною у 2012-му році. Влітку він із другом поїхав на базу відпочинку і там познайомився із Яною. Дівчина одразу запала у душу хлопцеві. Вони обмінялися номерами телефонів і почали телефонувати один одному. Вадим наполегливо добивався прихильності дівчини.

«Якось він зателефонував мені та спитав назву вулиці де я живу, бо село моє він знав. Я тоді не сказала йому. Та вже скоро у вечорі постукали у вікно. Вадим сам розшукав мене, — сміється Яна. — А потім взагалі привіз свої речі й сказав, що будемо разом жити».

«Ось так нахабно я переїхав до Яни. Як таку дівчину відпустити? Ще уведуть! І скоро вже почав пропонувати зіграти весілля. Спочатку вона не хотіла, мовляв, пізніше, треба час. Побралися уже після мого поранення і госпіталя», — говорить Вадим.

Повістку Вадим отримав під час другої хвилі мобілізації. Родичи та кохана намагалися відмовити. Хоча і розуміли, що їхні старання марні. Вадим хотів виконати свій обов’язок — українця та справжнього чоловіка.

«Служив я у черкаському 14-му батальйоні. А зараз він називається окремий мотопіхотний батальйон. Нас підпорядкували 72-й. Армійський досвід у мене вже був. Служив строкову службу у десантних військах», — спокійно розповідає Вадим.

Після вишкілу та бойового залагодження підрозділ Вадима відправили на схід країни, де російський окупант шматував нашу землю.

Ранок 30 вересня 2014-го розділив життя чоловіка на «до» та «після». Саме в період перемир’я під Старогнатівкою, що у Донецькій області, російські терористи обстріляли наші позиції з мінометів. Вадим отримав важке поранення.

«У той день він не зателефонував. Я зрозуміла, що сталося щось не добре. І тільки пізно ввечері мене набрала мати побратима Вадима і розповіла, що її сина та мого чоловіка поранено», — згадуючи ці події, Яна ледь стримує сльози.

Після поранення Вадив одразу втратив свідомість. А до тями прийшов уже в одеському військово-медичному клінічному центрі. Тоді медики розповіли чоловікові, що він пролежав цілий тиждень у комі. Його витягли фактично з того світу. На полі бою воїн втратив дуже багато крові. А через тяжкі ушкодження лікарям довелося ампутувати солдату ногу майже до коліна та руку вище ліктя.

«Я прокинувся, бачу рука перебинтована. Трубки стирчать. І так їсти хотілося, а сказати про це не можу. Тоді почав рукою по животі себе гладити кругами, щоб привернути увагу медсестри. Вона спочатку подумала, що болить у мене живіт. Та потім здогадалася, що голодний», — сміється Вадим. Навіть, згадуючи уривки свого життя, наповнені болем, чоловік посміхається. Його позитивний настрій та неабияке почуття гумору рятували від смутку побратимів ще на фронті та рідних, які переживали за хлопця.

Мати Вадима та його кохана не відходили від нього всі ті три місяця, які він був у лікарні. Тоді-то хлопець знову вирішив зробити пропозицію Яні. Сказав, як випишуть з лікарні, одружаться. Та поведе дівчину під вінець на своїх двох, а не на візку.

Вадиму пощастило пройти курс протезування у США, де протягом року з ним працювали кращі місцеві спеціалісти. Наполегливість чоловіка вражала. Протез руки він дуже швидко опанував, а коли став вперше на нову ногу, то протезист здивувалися як швидко він навчився ходити на ньому.

«Коли у мене були ноги цілі, я не бігав. А коли втратив ногу, то мені стало сумно, що я не можу бігти. Попросив мені зробити біговий протез. І коли отримав його, одягнув вперше і почав бігти, майже не заплакав. Настільки був щасливий, — говорить Вадим. — А пізніше військовий аташе долучив мене до марафону морської піхоти США. Я приїхав додому і почав одразу готуватися до змагання».

У тому, що Вадим дістанеться фінішу під час американського марафону, рідні не сумнівалися. Його участю пишалися всі односельці. «Я зміг пробігти ті 10 кілометрів — за годину і 27 хвилин. А наступного року вже випробую себе на дистанції 42 кілометра, тільки буду вже не бігти, а їхати велосипедом. Та там треба буде уже боротися за перше місце», — ділиться планами чоловік.

До речі, пара нарешті одружилася. Як і планував Вадим, він на двох ногах повів під вінець Яну. Невеличка весільна церемонія в українських традиціях відбулася в Одесі, і замість білої сукні з фатою і чорного смокінга наречені були у вишиванках.

Віктор Гром, Марія Сальнік